Як влаштовані канадські бібліотеки

- А нашу бібліотеку щойно закрили, - повідомила моя колишня колега з Міністерства охорони здоров'я Квебeку.

Новина мене не здивувала. Здивувало лише, що бібліотеку закрили лише цієї осені, а не пару років тому.

Міністерські бібліотеки закривають одну за одною. Інколи це робиться поступово: скорочують кількість робочих місць, відбирають частину території, зменшують бюджет. А інколи миттєво: була бібліотека - і нема.

Цю тенденцію я бачив і на квебецькій, і на федеральній держслужбі. І, напевно, те саме відбувається в інших держструктурах.

Все дуже просто: без міністерських бібліотек можна обійтися. 20 років тому, щоб дізнатися новини, треба було відкрити газету; щоб знайти адресу організації - зазирнути до каталогу.
Якщо вам була потрібна, припустимо, дата незалежності Мексики чи кількість населення у Нью-Йорку - доводилося зазирати до енциклопедій чи довідників.
Усе це зберігалося у бібліотеках. А так само - паперові річні звіти інших міністерств, паперові тексти законів, паперова транскрипція парламентських дебатів тощо.

Тепер усе це знаходиться в інтернеті. Чимало функціонерів узагалі не знають, що у їхній організації є бібліотека.

Читати далі: http://texty.org.ua/pg/article/solodko/read/66164/

"1 вересня" - звичний день без квітів і лінійок. Досвід Канади

Початок занять

Перший понеділок вересня у Канаді завжди вихідний - День Праці. Залежно від року, шкільні заняття можуть початися в останні дні серпня чи у перші дні вересня, до чи після вихідного.
Батькам наперед передають усю необхідну інформацію (інколи наприкінці попереднього навчального року, інколи - поштою). На акуратних роздруківках - дати початку занять, номер класу дитини і довжезний список усіх шкільних приладь, які треба купити (від олівців і зошитів до спортивної форми і рюкзаків).

І ось, нарешті, перший день навчання. Батьки збирають дітей і ведуть до школи. Діти одягнуті як завжди - акуратно, але не ошатно. Ніякої шкільної форми, ніяких білих бантів. Само собою, ніяких квітів чи подарунків.

У шкільному дворі не проштовхнутися: батьки, діти, поодинокі вчителі. Що діти, що батьки шукають очима знайомих. "Оце Філіп! А оце Лоран!" - показує нам син на приятелів. Ось вже кілька хлопців зустрілися і побігли гратися.

Але батькам не до грання, бо в них є важлива місія: знайти клас. Щороку дитина у новій групі, з новою вчителькою...

Читати далі:  http://texty.org.ua/pg/article/textynewseditor/read/70524

Як фінансувати школи? В Канаді кожен власник нерухомості платить "шкільний податок"

Канада - федеративна країна, і освітня система - прерогатива кожної провінції. Але на практиці освітні структури різних провінцій дуже схожі. Наприклад - система шкільних рад (school boards), які, у Квебеку, називають шкільними комісіями (commissions scolaires). Найближчий український аналог - це, мабуть, райвідділи народної освіти.
Шкільна комісія керує школами своєї округи, відає матеріальними та освітніми питаннями, вирішує чи відкривати нові школи. Вона бере на роботу вчителів, забезпечує шкільні автобуси, ремонтує шкільні будівлі, налагоджує "продльонку" тощо. Вона може навіть повністю закрити школу, якщо на те є серйозні причини.

Шкільні комісії - цілком автономні структури, що співпрацьовують з Міністерством освіти своєї провінції. Вони можуть сперечатися з Міністерством, відверто конфліктувати з міністром.
Кожною шкільною комісією керує рада комісарів. Вибори шкільних комісарів відбуваються кожні чотири роки: кожен район представлено комісаром, обраним за мажоритарним принципом. У виборах мають право брати участь усі громадяни району.

Щороку, кожен власник будинку чи квартири має сплачувати окремий шкільний податок: сума залежить від вартості твоєї нерухомості. Чеки треба відправляти "своїй" шкільній комісії. Саме шкільна комісія визначає розмір шкільних податків; саме вона керує зібраними сумами.

Читати далі:
http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/55535

Акадійці

Акадійці
Історія цього народу почалася у 1604 році, коли Самюель де Шамплен заснував місто Порт-Рояль (Port-Royal) - тепер, Аннаполіс у провінції Нова Шотландія. Колоністів було мало, а зв'язок з Францією був дуже обмежений - кораблі приходили раз на рік. Ще гіршим був зв'язок з Канадою (тобто, долиною ріки Сен-Лоран). Доїхати з Порт-Роялю до міста Квебек було важче, ніж до Парижу. Тому дуже скоро поселенці виробили власну ідентичність - акадійці (les Acadiens). Акаді (l'Acadie) тоді називали територію, де тепер знаходиться Нова Шотландія (Nova Scotia).

На початку XVIII століття територія стала театром військових дій між англійськими та французькими військами. Кілька разів вона переходила з рук у руки. Англійці хотіли примусити акадійців скласти присягу британському королю. Акадійці відмовлялися. Французи хотіли примусити акадійців битися на їхньому боці. Акадійці ухилялися як могли. Обидві сторони почали погрожувати. Англійці заборонили продавати провізію французам. Французи точили зуби на тих, хто не проти був присягнути чужому монарху.

Закінчилося все трагічно. У 1755 році англійські війська примусово депортували майже всіх акадійців. Їхні землі та майно поділили між британськими переселенцями. Вивозили кого куди: до Луїзіани, до Франції, до Нової Англії... Загальна кількість депортованих - коло 12 тисяч. Умови на кораблях були жахливі - чимала акадійців померло через хвороби.

Під час депортації інколи розлучали сім'ї - і люди мали все життя розшукувати родичів та коханих. Майже 100 років по тому, у 1847 році, це надихнуло американського поета Генрі Лонгфелло (Henry Wadsworth Longfellow) на поему "Evangeline" - історію акадійської дівчини, яку розлучили з коханим і яка потім шукала його все життя, по всій Північній Америці, і знайшла лише перед його смертю. Тепер образ Еванжелін - один з національних символів Акаді.

Тільки за десять з чимось  років, після зникнення Нової Франції, акадійцям дозволили повернутися на батьківщину. Але майже всі їхні землі вже були зайняті англійцями. До того, їм дозволяли селитися лише маленькими групами, запобігаючи утворенню району компактного проживання цього народу.

Тепер більшість акадійців - коло 326 тисяч - живе у Новому Брансвіку - єдиній двомовній провінції Канади. Там вони складають десь третину населення. Компактно акадійське населення проживає на північному сході провінції, на Акадійському півострові.

Окремі акадійські села збереглися у Новій Шотландії та на острові Принца Едуарда. Але там вони тривалий час не мали французьких шкіл, тому їхня французька нагадує суржик - із безліччю англіцизмів.

Кілька тисяч акадійців живе у Квебеку, на островах Магдаліни (Îles-de-la-Madeleine). Дехто з нащадків акадійців - щоправда, досить асимільованих - ще й далі живе у Луїзиані.

Національний прапор акадійців нагадує французький, але з маленькою зіркою у кутку.

Про мовну ситуацію у Канаді - моя презентація для учасників Canada-Ukraine Parliamentary Program 6 травня 2016

Tête à claques - з квебекського гумору - English subtitles

Tête à claques ([тет а кляк]) - збірка популярних гумористичних мультфільмів, що глузують зі всіх сфер квебекського життя, від політики до реклами, від подорожей до розчищення снігу у зимку. Якщо ви хочете краще розуміти цей край і цей народ - то вам на цей сайт:

http://www.tetesaclaques.tv/collection/par_date/1

 Хоча оцей жарт більше інтернаціональний :)

Мови, які вмирають. Подорож до індіанців Квебеку

«З першого погляду, Сет-Іль на Північному Березі затоки Святого Лаврентія здається звичайним квебеським містечком. Чистенькі вулички приватних одноповерхівок, перед ганками - газони і клумби з квітами. Де-не-де - школи, кафе, дитячі майданчики. А навколо - гарна природа.

Але ось на краю вулиці - білий плакат: "Інню ласкаво просять вас до спільноти Уашат". Нижче - те саме мовою індіанців інню. Народ інню живе тут вже кілька тисяч років. Французи називали їх "монтаньє" (les Montagnais) - "горяни". »

« В індіанському музеї усі написи - трьома мовами: інню, французькою та англійською. Але співробітники - молоді аборигени - говорять між собою лише французькою. Я питаю молоду індіанку про мовну ситуацію. Вона трохи дивується. Так, мова жива, нею говорять у сім'ї, поміж своїми. Хоча молодь, звісно, більше говорить французькою. Ні, інню-мовних шкіл нема - навіть у резерваціях усе викладають французькою.

Але у школах резервацій є спеціальні уроки рідної мови, де діти вчаться правильно нею писати. "Але деякі люди віддають своїх дітей до шкіл білих" - зауважує дівчина. "Школи білих" - це звичайні квебекські школи. Звісно, у Монреалі, у Гатіно і навіть у місті Квебек вони не такі вже й білі, але на Північному Березі Святого Лаврентія поки що усе просто: хто не білий, той індіанець, хто не індіанець - той білий. Мало хто з іммігрантів хоче селитися у тому далекому холодному краю.

Самі індіанці чітко розрізняють поняття "ми" і "білі. "Білі" - не обов'язково погані, "наші" - не обов'язково добрі. Але "ми" - це "ми", а "вони" - це "вони".

Хоча насправді, метисів дуже і дуже багато. Деякі з них усвідомлюють себе індіанцями, інші розчиняються серед "білих". За деякими оцінками, 80% корінних квебекуа мають хоч трохи індіанської крові.»

 Читати більше: http://texty.org.ua/pg/article/movchun/read/48104/Movy_jaki_vmyrajut_Podorozh_do_indianciv_Kvebeku