«З першого погляду, Сет-Іль на Північному Березі затоки Святого Лаврентія здається звичайним квебеським містечком. Чистенькі вулички приватних одноповерхівок, перед ганками - газони і клумби з квітами. Де-не-де - школи, кафе, дитячі майданчики. А навколо - гарна природа.
Але ось на краю вулиці - білий плакат: "Інню ласкаво просять вас до спільноти Уашат". Нижче - те саме мовою індіанців інню. Народ інню живе тут вже кілька тисяч років. Французи називали їх "монтаньє" (les Montagnais) - "горяни". »
« В індіанському музеї усі написи - трьома мовами: інню, французькою та англійською. Але співробітники - молоді аборигени - говорять між собою лише французькою. Я питаю молоду індіанку про мовну ситуацію. Вона трохи дивується. Так, мова жива, нею говорять у сім'ї, поміж своїми. Хоча молодь, звісно, більше говорить французькою. Ні, інню-мовних шкіл нема - навіть у резерваціях усе викладають французькою.
Але у школах резервацій є спеціальні уроки рідної мови, де діти вчаться правильно нею писати. "Але деякі люди віддають своїх дітей до шкіл білих" - зауважує дівчина. "Школи білих" - це звичайні квебекські школи. Звісно, у Монреалі, у Гатіно і навіть у місті Квебек вони не такі вже й білі, але на Північному Березі Святого Лаврентія поки що усе просто: хто не білий, той індіанець, хто не індіанець - той білий. Мало хто з іммігрантів хоче селитися у тому далекому холодному краю.
Самі індіанці чітко розрізняють поняття "ми" і "білі. "Білі" - не обов'язково погані, "наші" - не обов'язково добрі. Але "ми" - це "ми", а "вони" - це "вони".
Хоча насправді, метисів дуже і дуже багато. Деякі з них усвідомлюють себе індіанцями, інші розчиняються серед "білих". За деякими оцінками, 80% корінних квебекуа мають хоч трохи індіанської крові.»
Читати більше: http://texty.org.ua/pg/article/movchun/read/48104/Movy_jaki_vmyrajut_Podorozh_do_indianciv_Kvebeku
Aucun commentaire:
Enregistrer un commentaire