vendredi 28 octobre 2016

Канадський парадокс: чому білінгвізм не працює і як захищати “непрестижну” мову

Як вирішують “языковый вопрос”

Щойно в Україні починаються розмови про “двомовність”, хтось обов’язково згадує про Канаду.
Але Канада не схожа на Україну. В Україні майже всі розуміють і українську, і російську; у Канаді ж більш як 2/3 населення не розуміє французької, а більш як кожен 10-й мешканець – англійської.
А головне – в Канаді два різних народи, зі своїми культурами, мовами і менталітетами. Настільки різні, що з’явився термін “2 solitudes” (“дві самотності”).

Чому англійська Канада не засвоїла французьку

Французька – обов’язковий предмет у кожній англоканадській школі. Але вчать її не як живу мову для повсякденного вжитку, а як латину в гімназіях 19-го століття. Латину, вважалося колись, треба знати “для загального розвитку”. Але чи міг би гімназичний відмінник дати собі раду у реальному латиномовному суспільстві (якби таке зберіглося)? Наскільки легко було б послуговуватися латиною у магазині, у транспорті, по телефону, та й просто з перехожими? А подивитися художній фільм чи заповнити анкету?

Як захистити “непрестижну” мову

У 1977 році парламент Квебеку прийняв Хартію французької мови (так званий “Закон 101”). Французька оголошувалася єдиною офіційною. За законом, усі приватні бізнеси мають надавати послуги офіційною мовою, якщо того хоче клієнт (чи надають вони послуги ще й англійською – то їхні приватні справи). Усі вивіски і оголошення мають бути офіційною мовою (англійський текст можна додати, якщо букви менші від французьких). Усі великі та середні компанії мають працювати офіційною мовою (зокрема й менеджмент). Лікарі, медсестри та інші професіонали мають скласти іспит з офіційної мови.

Читати далі: http://novynarnia.com/2016/10/24/kanadskiy-paradoks-chomu-bilingvizm-ne-pratsyuye-i-yak-zahishhati-neprestizhnu-movu/

jeudi 20 octobre 2016

Entre la mer et l'eau douce - part 1

«Між морем і прісною водою» - гарний квебекський фільм 1960х років. У головній ролі - видатний квебекський співак Клод Ґотьє (Claude Gauthier)

Фільм з англійськими субтитрами.
https://www.youtube.com/watch?v=CEcht3tkg4U

https://youtu.be/CEcht3tkg4U

Як програти референдум щодо незалежності? Досвід Квебеку.


У 1995, Квебеку не вистачило мінш ніж 1% голосів щоб стати незалежною державою. Тодішній прем'єр міністр Жак Парізо несправедливо звинуватив у поразці етнічні меншини (за що його потім відправили у відставку).

Але факт у тому, що до кінця 1960х років іммігрантів навіть не намагалися францизувати, та й зараз не досить не простий процес...

« Із 1970–х Квебек багато зробив для інтеграції іммігрантів. Для них відкриті двері всіх націоналістичних організацій і партій (не націоналістичних, ясна річ, також). Створено мережу курсів французької мови, на деяких платять стипендію. Державні установи мають узяти на роботу певний відсоток «некорінних квебекців» (щоправда, ця вимога хронічно не виконується). Дискримінація подекуди лишилася, але — прихована. Так чи інакше, все більше іммігрантів інтегрується до квебекської (а не англоканадської) громади. Деякі квебекці й далі не можуть звикнути: «А ви справді говорите по–французьки? І розумієте, що я кажу?..» »

Читати далі: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1770/186/62737/

Край зруйнованих церков

Квебекці ставляться до релігії іронічно або байдуже. Інколи — вороже.
Майже всі тутешні лайки — з церковного репертуару: tabarnak (від tabernacle — «дарохранительниця»), calice («потир»), hostie («гостія»), «ciboire» («дароносиця») тощо. Ці слова — як наші матюки. Їх уживають під час сварки чи щоб лайнутися, коли щось не виходить. Культурні люди ніколи не скажуть такого при дітях...

А колись Квебек славився кількістю церков. Як же сталося, що все так занепало?

Читати далі: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1911/186/67990/

Fred Pellerin - L'arracheuse de temps. Partie 1/2

Фред Пеллерен народився у маленькому квебекському селі і з дитинства чув народні казки і легенди. А коли виріс - і сам почав робити спектаклі за мотивами квебекського національного фольклору.

У спектаклях він говорить живою народною мовою, що так дратує снобів, пюрістів і туристів :)
 

Стипендія і кредит. Як держава підтримує студентів. Досвід Квебеку

У Квебеку діє програма "prêts et bourses" ("позики і стипендії"). На кожен рік навчання, студенту виділяється певна сума: частину з неї треба взяти у кредит, решту дають "на завжди". Сума допомоги залежить від матеріального стану студента. Якщо ви, припустимо, бездітні, неодружені і живете з батьками, які непогано заробляють - про стипендію можна забути.

Формула нарахування стипендій досить складна і залежить від багатьох чинників. Чи живі ваші батьки? Якщо так, то чи живете ви з ними? Якщо живете - скільки вони заробляють? Якщо живете окремо, то протягом якого часу? І скільки заробляєте ви? Ще важливіше чи є вас діти? Чи є ви матір'ю- чи батьком-одиночкою? Чи одружені? Чи вагітні протягом як мінімум 20 тижнів? Чи є ви інвалідом? Чи маєте серйозні проблеми зі здоров'ям? Є й інші чинники.

Щоб податися на "позику і стипендію", треба вчитися на повний час - тобто записатися як мінімум на 4 предмети у семестр. Якщо в вас є маленькі діти - вистачить і двох предметів. Тут слід зазначити, що 4, та й навіть 2 предмети - це дуже багато.

Читати далі: http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/57562/

Парадокс держслужб Квебеку і Канади: чому чиновників вважають «лінивими» попри те, що вони працюють добре?

У Квебеку та Канаді в дерслужбовців добра зарплатня і гарні умови роботи: довгі (за північноамериканськими мірками) відпустки, оплачувані лікарняні, медична страховка, пенсійний план. Більше того, їх дуже важко звільнити з роботи, навіть некомпетентну і конфліктну людину мають тримати роками, до пенсії.

При цьому, більшість населення переконано, що функціонери працюють "впівсили" і "сплять на роботі". Чому так?

 Читати далі:http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/60245/

Мовна політика Квебеку

Квебек – острівець у англомовному морі: кілька мільйонів носіїв французької versus щонайменш 250 мільйонів англофонів Канади і Сполучених Штатів. Щоб не загубити свою мову і ідентичність, квебекцям доводиться постійно захищати і те і друге.

З 1977 року у провінції діє Хартія французької мови (відома також як “Закон 101″). Згідно з Хартією, французька – єдина офіційна мова Квебеку. Спеціальна державна організація – Офіс французької мови слідкує за дотриманням мовного законодавства, розглядає скарги громадян, проводить перевірки підприємств і організацій, допомагає у францизації і пропонує сучасну франкомовну термінологію у різних галузях.
Чого ж вимагає Хартія французької мови?

Читати далі:http://language-policy.info/2015/08/movna-polityka-kvebeku/ 

lundi 3 octobre 2016

Як жити у країні, де легалізовані одностатеві шлюби, а раз на рік проводяться ґей-паради?

Мене ґей-паради не цікавлять, я туди не ходжу. Але мене багато що не цікавить. Наприклад, мені абсолютно не подобається хокей. Ба більше, він мені заважає: навколо арени усе забито людьми та машинами, ані пройти, ані проїхати. А після матчу фанати починають шуміти, битися, ламати машини і вітрини.

І при цьому платники податків мають фінансувати будівництво і ремонт усіх цих арен! Але я не вимагаю заборони хокею. Десь так і з ґей-парадами чи ґей-фестивалями. Тим більше, що там принаймні не б'ють вітрини.

Дуже травмувало наш народ, що тепер, ніби, заборонено дискримінувати ґеїв на робочому місці. Серед моїх колег було кілька ґеїв. Щоправда, щоб дізнатися про їхню орієнтацію потрібен був певний час. І то, єдиний спосіб дізнатися - це коли людина каже "мій партнер", замість "моя дружина" чи "моя подружка".

Ну й коли на робочому столі, замість фото дружини, стоїть фото чоловіка - цілком звичайного чоловіка у звичайному одязі. У всіх випадках йшлося про людей, що живуть у парі вже багато років і збираються бути разом і решту життя.

Читати далі: http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/66361/

Як влаштовані канадські бібліотеки

- А нашу бібліотеку щойно закрили, - повідомила моя колишня колега з Міністерства охорони здоров'я Квебeку.

Новина мене не здивувала. Здивувало лише, що бібліотеку закрили лише цієї осені, а не пару років тому.

Міністерські бібліотеки закривають одну за одною. Інколи це робиться поступово: скорочують кількість робочих місць, відбирають частину території, зменшують бюджет. А інколи миттєво: була бібліотека - і нема.

Цю тенденцію я бачив і на квебецькій, і на федеральній держслужбі. І, напевно, те саме відбувається в інших держструктурах.

Все дуже просто: без міністерських бібліотек можна обійтися. 20 років тому, щоб дізнатися новини, треба було відкрити газету; щоб знайти адресу організації - зазирнути до каталогу.
Якщо вам була потрібна, припустимо, дата незалежності Мексики чи кількість населення у Нью-Йорку - доводилося зазирати до енциклопедій чи довідників.
Усе це зберігалося у бібліотеках. А так само - паперові річні звіти інших міністерств, паперові тексти законів, паперова транскрипція парламентських дебатів тощо.

Тепер усе це знаходиться в інтернеті. Чимало функціонерів узагалі не знають, що у їхній організації є бібліотека.

Читати далі: http://texty.org.ua/pg/article/solodko/read/66164/

vendredi 30 septembre 2016

"1 вересня" - звичний день без квітів і лінійок. Досвід Канади

Початок занять

Перший понеділок вересня у Канаді завжди вихідний - День Праці. Залежно від року, шкільні заняття можуть початися в останні дні серпня чи у перші дні вересня, до чи після вихідного.
Батькам наперед передають усю необхідну інформацію (інколи наприкінці попереднього навчального року, інколи - поштою). На акуратних роздруківках - дати початку занять, номер класу дитини і довжезний список усіх шкільних приладь, які треба купити (від олівців і зошитів до спортивної форми і рюкзаків).

І ось, нарешті, перший день навчання. Батьки збирають дітей і ведуть до школи. Діти одягнуті як завжди - акуратно, але не ошатно. Ніякої шкільної форми, ніяких білих бантів. Само собою, ніяких квітів чи подарунків.

У шкільному дворі не проштовхнутися: батьки, діти, поодинокі вчителі. Що діти, що батьки шукають очима знайомих. "Оце Філіп! А оце Лоран!" - показує нам син на приятелів. Ось вже кілька хлопців зустрілися і побігли гратися.

Але батькам не до грання, бо в них є важлива місія: знайти клас. Щороку дитина у новій групі, з новою вчителькою...

Читати далі:  http://texty.org.ua/pg/article/textynewseditor/read/70524

Як фінансувати школи? В Канаді кожен власник нерухомості платить "шкільний податок"

Канада - федеративна країна, і освітня система - прерогатива кожної провінції. Але на практиці освітні структури різних провінцій дуже схожі. Наприклад - система шкільних рад (school boards), які, у Квебеку, називають шкільними комісіями (commissions scolaires). Найближчий український аналог - це, мабуть, райвідділи народної освіти.
Шкільна комісія керує школами своєї округи, відає матеріальними та освітніми питаннями, вирішує чи відкривати нові школи. Вона бере на роботу вчителів, забезпечує шкільні автобуси, ремонтує шкільні будівлі, налагоджує "продльонку" тощо. Вона може навіть повністю закрити школу, якщо на те є серйозні причини.

Шкільні комісії - цілком автономні структури, що співпрацьовують з Міністерством освіти своєї провінції. Вони можуть сперечатися з Міністерством, відверто конфліктувати з міністром.
Кожною шкільною комісією керує рада комісарів. Вибори шкільних комісарів відбуваються кожні чотири роки: кожен район представлено комісаром, обраним за мажоритарним принципом. У виборах мають право брати участь усі громадяни району.

Щороку, кожен власник будинку чи квартири має сплачувати окремий шкільний податок: сума залежить від вартості твоєї нерухомості. Чеки треба відправляти "своїй" шкільній комісії. Саме шкільна комісія визначає розмір шкільних податків; саме вона керує зібраними сумами.

Читати далі:
http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/55535

dimanche 26 juin 2016

Акадійці


Акадійці
Історія цього народу почалася у 1604 році, коли Самюель де Шамплен заснував місто Порт-Рояль (Port-Royal) - тепер, Аннаполіс у провінції Нова Шотландія. Колоністів було мало, а зв'язок з Францією був дуже обмежений - кораблі приходили раз на рік. Ще гіршим був зв'язок з Канадою (тобто, долиною ріки Сен-Лоран). Доїхати з Порт-Роялю до міста Квебек було важче, ніж до Парижу. Тому дуже скоро поселенці виробили власну ідентичність - акадійці (les Acadiens). Акаді (l'Acadie) тоді називали територію, де тепер знаходиться Нова Шотландія (Nova Scotia).

На початку XVIII століття територія стала театром військових дій між англійськими та французькими військами. Кілька разів вона переходила з рук у руки. Англійці хотіли примусити акадійців скласти присягу британському королю. Акадійці відмовлялися. Французи хотіли примусити акадійців битися на їхньому боці. Акадійці ухилялися як могли. Обидві сторони почали погрожувати. Англійці заборонили продавати провізію французам. Французи точили зуби на тих, хто не проти був присягнути чужому монарху.

Закінчилося все трагічно. У 1755 році англійські війська примусово депортували майже всіх акадійців. Їхні землі та майно поділили між британськими переселенцями. Вивозили кого куди: до Луїзіани, до Франції, до Нової Англії... Загальна кількість депортованих - коло 12 тисяч. Умови на кораблях були жахливі - чимала акадійців померло через хвороби.

Під час депортації інколи розлучали сім'ї - і люди мали все життя розшукувати родичів та коханих. Майже 100 років по тому, у 1847 році, це надихнуло американського поета Генрі Лонгфелло (Henry Wadsworth Longfellow) на поему "Evangeline" - історію акадійської дівчини, яку розлучили з коханим і яка потім шукала його все життя, по всій Північній Америці, і знайшла лише перед його смертю. Тепер образ Еванжелін - один з національних символів Акаді.

Тільки за десять з чимось  років, після зникнення Нової Франції, акадійцям дозволили повернутися на батьківщину. Але майже всі їхні землі вже були зайняті англійцями. До того, їм дозволяли селитися лише маленькими групами, запобігаючи утворенню району компактного проживання цього народу.

Тепер більшість акадійців - коло 326 тисяч - живе у Новому Брансвіку - єдиній двомовній провінції Канади. Там вони складають десь третину населення. Компактно акадійське населення проживає на північному сході провінції, на Акадійському півострові.

Окремі акадійські села збереглися у Новій Шотландії та на острові Принца Едуарда. Але там вони тривалий час не мали французьких шкіл, тому їхня французька нагадує суржик - із безліччю англіцизмів.

Кілька тисяч акадійців живе у Квебеку, на островах Магдаліни (Îles-de-la-Madeleine). Дехто з нащадків акадійців - щоправда, досить асимільованих - ще й далі живе у Луїзиані.

Національний прапор акадійців нагадує французький, але з маленькою зіркою у кутку.

vendredi 6 mai 2016

Tête à claques - з квебекського гумору - English subtitles

Tête à claques ([тет а кляк]) - збірка популярних гумористичних мультфільмів, що глузують зі всіх сфер квебекського життя, від політики до реклами, від подорожей до розчищення снігу у зимку. Якщо ви хочете краще розуміти цей край і цей народ - то вам на цей сайт:

http://www.tetesaclaques.tv/collection/par_date/1

 Хоча оцей жарт більше інтернаціональний :)

Мови, які вмирають. Подорож до індіанців Квебеку

«З першого погляду, Сет-Іль на Північному Березі затоки Святого Лаврентія здається звичайним квебеським містечком. Чистенькі вулички приватних одноповерхівок, перед ганками - газони і клумби з квітами. Де-не-де - школи, кафе, дитячі майданчики. А навколо - гарна природа.

Але ось на краю вулиці - білий плакат: "Інню ласкаво просять вас до спільноти Уашат". Нижче - те саме мовою індіанців інню. Народ інню живе тут вже кілька тисяч років. Французи називали їх "монтаньє" (les Montagnais) - "горяни". »

« В індіанському музеї усі написи - трьома мовами: інню, французькою та англійською. Але співробітники - молоді аборигени - говорять між собою лише французькою. Я питаю молоду індіанку про мовну ситуацію. Вона трохи дивується. Так, мова жива, нею говорять у сім'ї, поміж своїми. Хоча молодь, звісно, більше говорить французькою. Ні, інню-мовних шкіл нема - навіть у резерваціях усе викладають французькою.

Але у школах резервацій є спеціальні уроки рідної мови, де діти вчаться правильно нею писати. "Але деякі люди віддають своїх дітей до шкіл білих" - зауважує дівчина. "Школи білих" - це звичайні квебекські школи. Звісно, у Монреалі, у Гатіно і навіть у місті Квебек вони не такі вже й білі, але на Північному Березі Святого Лаврентія поки що усе просто: хто не білий, той індіанець, хто не індіанець - той білий. Мало хто з іммігрантів хоче селитися у тому далекому холодному краю.

Самі індіанці чітко розрізняють поняття "ми" і "білі. "Білі" - не обов'язково погані, "наші" - не обов'язково добрі. Але "ми" - це "ми", а "вони" - це "вони".

Хоча насправді, метисів дуже і дуже багато. Деякі з них усвідомлюють себе індіанцями, інші розчиняються серед "білих". За деякими оцінками, 80% корінних квебекуа мають хоч трохи індіанської крові.»

 Читати більше: http://texty.org.ua/pg/article/movchun/read/48104/Movy_jaki_vmyrajut_Podorozh_do_indianciv_Kvebeku

mardi 26 avril 2016

Що таке Національний День Патріотів (Journée nationale des patriotes)

23 травня 2016, коли англійська Канада святкує День королеви Вікторії, Квебек відзначає День Патріотів (Journée nationale des patriotes). 

У 1837-1838 роках почалося повстання за незалежність Нижньої Канади (сучасний Квебек) від Великої Британії. Саме через це повстання, Канада має сьогоднішній устрій. Адже після його придушення колоніям дали певну автономію, а Квебек об'єднали з Верхньою Канадою (сучасне Онтаріо), зі спільними парламентом і урядом. 

Після кількох невдалих спроб обрати столицю, зупинили вибір на маленькому містечку Байтаун, на етнічному кордоні між квебекуа і "англійцями" - щоб ні вашим, ні нашим. Байтаун перейменували у Оттаву, а до Квебеку з Онтаріо згодом долучилися інші колонії/провінції. 

У англійській Канаді про Повстання Патріотів згадують хіба історики. Натомість, у Квебеку - це один з найважливіших етапів становлення нації.

jeudi 7 avril 2016

Канадська конфедерація (1867) і повстання Луї Ріеля

Канадська конфедерация (1867 - ...)

Тепер вже важко сказати, кому вперше спало на думку об'єднати усі британські колонії на північ від Сполучених Штатів. Як би воно там не було, але на початку 60х років ХІХ століття ця ідея опанувала якщо не масами, то, принаймні, колоніальними елітами.

Але процес об'єднання просувався досить складно. Уряди окремих колоній не хотіли поділяти владу з майбутнім федеральним урядом.

На приклад, тодішній прем'єр Нової Шотландії так охарактеризував ситуацію: що б ви сказали, якби керування Шотландією передали Польщі? То як ми можемо дозволити нами керувати людям, що розуміються у наших справах не більше, аніж поляки у справах Шотландії?

Інші атлантичні колонії також не поспішали передавати владу якісь там далекій Канаді (тобто, сучасним Онтаріо та Квебеку). Інша річ - створити свою, атлантичну федерацію... Щодо Канади - ситуація теж не була однозначною. Чимала квебекців виступали проти об'єднання з англомовними сусідами. Як сказав один з квебекських діячів, "Що може такий союз дати моєму народові - ще не англіцизованому, але майже?.."

Але конфедерація також мала свої переваги. Збільшився б обсяг торгівлі, можна було б побудувати залізницю, а у перспективі - продовжити її аж до Тихого океану (пізніше, коли Конфедерацію вже було створено, таку залізницю таки побудували - від океану до океану).

Була й ще одна причина - американська загроза. Сполучені Штати не залишали надій приєднати до себе британські володіння у Північній Америці. Якщо треба - збройним шляхом. Після громадянської війни група ветеранів ірландського походження створила власну маленьку армію. Вони хотіли визволити Ірландію, але почали, чомусь, з нападів на британські колонії. Власне ця їхня "визвольна діяльність" й стала вирішальним поштовхом для утворення Конфедерації.

 

Але все відбувалося поступово. У 1864 році уряди кількох колоній зібралися на конференцію у Шарлоттауні (Charlottetown) - столиці острова Принца Едуарда (Prince Edward Island).

Розповідають, що коли делегати від провінцій приїхали, жоден принц-едвардський урядовець не прийшов їх зустрічати - всі були на виставі бродячого цирку, який як раз приїхав до Шарлоттауну. Це логічно: конференцій можна скликати скільки завгодно, а цирк приїжджав раз на 20 років.

Так чи інакше, але конференція узгодила основні засади майбутньої Конфедерації. Парламенти провінцій довго ратифікували федеративні угоди. Це вдалося не з першої спроби - чимала депутатів було проти.

У Квебеку прихильники Конфедерації утворили так звану Синю партію (Parti bleu) а їхні опоненти - Червону партію (Parti rouge). Католицька церква підтримала Синю партію, яка й виграла вибори. Проте, "червоні" програли досить достойно: за них проголосувало  45% виборців. Тож, за Конфедерацію висловилося трохи більше від половини тих, хто міг голосувати.

Лондон прийняв Акт про Британську Північну Америку (British North America Act), який ще й до тепер залишається основною частиною канадської конституції.

1 липня 1867 року - офіційний день народження Канадської Конфедерації. У цей день її членами стали чотири провінції: Квебек, Онтаріо, Новий Брансвік і Нова Шотландія. У 1871 році до них приєдналася Британська Колумбія.

Острів Принца Едуарда довго не погоджувався вступити до нового союзу. Але потім його уряд вирішив побудувати на острові залізницю. Щоб оплатити її будівництво, уряд мав позичити більше грошей, ніж він міг повернути. Оттава пообіцяла взяти на себе частину боргу, якщо острів приєднається до Конфедерації. Острів погодився - за умов, що Конфедерація налагодить регулярне поромне сполучення між ним і континентом. У 1873 році острів став частиною Канади. Пізніше замість порому побудували міст, який так і назвали: "Міст Конфедерації".

Землі між Онтаріо та Британською Колумбією належали Компанії Гудзонової Затоки. На півдні цих територій - вздовж американського кордону - були прерії.  Далі на північ - тайга, а ще далі - тундра і арктичні льодовики. Зрозуміло, що найбільш придатними для життя були прерії.

Конфедерація викупила у Компанії ці землі. І ось тут і почалися проблеми з їхніми мешканцями.

Земля на захід від Онтаріо назвалася Манітоба. Ще за часів Нової Франції там оселялися французькі торговці хутром. Вони одружувалися з індіанками. Так народився новий народ - метиси. Метиси розмовляли французькою і сповідували католицьку віру. Займалися вони, переважно, скотарством.

Потім на їхніх землях почали селитися англійські колоністи. Між двома групами виник конфлікт.

У 1869 році Луї Ріель (Louis Riel) - лідер метисів - взяв владу у свої руки. Він сформував власний уряд і попросив прийняти його територію до складу Конфедерації у якості нової провінції. Ріель був культурною людиною - він отримав юридичну освіту у Монреалі. Тому всі свої вимоги він викладав у письмовому вигляді, з юридичним обґрунтуванням.

Англійські поселенці спробували протистояти Ріелю. Після спроби заколоту, він заарештував винуватців. Найактивнішого з них присудили до страти. Це викликато обурення у Онтаріо.

Оттава прийняла Манітобу до складу Конфедерації і водночас відправила туди війська. Метисів усунули від влади, а Ріель мав шукати притулок у Сполучених Штатах.

Луї Ріель

 

Дуже скоро англійська стала там у Манітобі основною. Франкомовне населення перетворилося на етнокультурну меншість. Проте, французька мова не зникла там і до тепер. Містечко Сен-Боніфас (Saint-Boniface), яке стало тепер частиною Вінніпеґу, - головний осередок французької спільноти провінції. Саме з Сен-Боніфіса походить знаменита франкоканадська і квебекська письменниця Габріель Руа (Gabrielle Roy).

 

Конфедерація почала будувати залізницю до Тихого океану. У преріях на захід від Манітоби - там, де тепер провінція Саскачеван - з'явилися тисячі колоністів. Це не дуже сподобалося індіанцям. У 1885 році вони підняли повстання і запросили Луї Ріеля очолити його. Той повернувся зі Сполучених Штатів. Він знов аргументував вимоги аборигенів. І знов влада не відреагувала.

 

Долю повстання вирішила нова залізниця. Нею перекинули війська, які швидко придушили повстання. Ріеля взяли у полон, судили і повісили. Це викликало величезне обурення у Квебеку:  для квебекців лідер метисів був перш за все франкоканадцем і католиком. Тобто - своїм. 22 листопада 1885 року у Монреалі, на Марсових полях (Champs de Mars) відбувся мітинг протесту, на який зібралося від 40 до 50 тисяч людей . Загальна ідея була: Ріеля, нашого брата, вбили. Тоді ж з'явилася так звана Ріелістська марсельєза (Marseillaise rielliste) :

Луї Ріель (Louis Riel)

"Enfants de la nouvelle France,
Douter de nous est plus permis!
Au gibet Riel se balance,
Victime de nos ennemis (bis).
Amis, pour nous, ah quel outrage!
Quels transports il doit exciter!
Celui qu'on vient d'exécuter
Nous anime de son courage.

Refrain: Courage! Canadiens! Tenons bien haut nos coeurs;
Un jour viendra (bis) Nous serons les vainqueurs.

Que veulent ces esclavagistes?
Que veut ce ministre étrangleur?
Pour qui ces menées orangistes,
Pour qui ces cris, cette fureur ? (bis)
Pour nous, amis, pour nous, mes frères,
Ils voudraient nous voir au cercueil,
Ces tyrans que leur fol orgueil
Aveugle et rend sourds aux prières.
Refrain.

Honte à vous, ministres infâmes,
Qui trahissez, oh! lâcheté!
¬Vous avez donc vendu vos âmes!
Judas! Que vous onti-ils payé? (bis)
Dans la campagne et dans la ville
Un jour le peuple vous dira:
Au bagne, envoyez-moi tout ça!
La corde n'est pas assez vile!
Refrain.".

 

  Консервативна партія Канади, що була при владі на момент страти Ріеля, надовго позбулася підтримки квебекських виборців.

 

Прерії заселили - в значній мірі, за рахунок іммігрантів. Переселенцям давали землю на пільгових умовах. Сотні тисяч українців оселилося на заході Канади.

 

У 1905 році на захід від Манітоби було створено ще два провінції: Саскачеван та Альберта.

 

Треба зазначити, що у ті часи народжуваність у Квебеку була дуже високою і чимала квебекуа переселялося у прерії. Вони хотіли зберегти свою національну ідентичність і мову. Проте англоканадське керівництво заходу Канади зробило все для асиміляції та англіцизації як франкоканадських переселенців, так і неангломовних іммігрантів (у тому числі, українців). У школах було дозволено розмовляти лише англійською.

 

Провінція Ньюфаундленд долучилася до Канади лише у 1949 році.

А у 1997 році на частині колишніх Північно-Західних Територій було утворено Нунавут - національну автономію інуїтів (ескімосів).

(c) Євген Лакiнський

Англійське панування: Нижня Канада і Патріоти (1764 - 1866)

Англійське панування: Нижня Канада і Патріоти (1764 - 1866)

Після завоювання (1760-1791)

Захопивши Канаду, англійці сподівалися обміняти її на Мартініку, Гваделупу, чи ще щось корисне.

На Карибських островах вирощували цукор та тютюн, і це приносило великі гроші. А з Канадою - самі проблеми. По-перше - клімат. По-друге, тут жило постійне франкомовне населення. Депортувати його було неможливо: їх було 50 тисяч, а англійців - одиниці. Асимілювати (при таких пропорціях) - тим більше.

І ще одна проблема: 13 північно-американських колоній. Лондону все важче було їх контролювати. І все частіше, американські поселенці говорили за автономію, рівні права чи навіть незалежність. Поки існувала Нова Франція, американцям була необхідна англійська допомога. Канадці та їхні індіанські союзники влаштовували набіги на американські міста та села. Проекти захоплення Нью Йорку ніколи не зникали з голови королівських стратегів. У будь-який момент, у регіоні могла з'явитися численна французька армія і флот. Єдине, що рятувало американців - відносно маленька кількість канадського населення. Але якби король налагодив імміграцію до Нової Франції... Якби новоприбулі зацікавилися відносно теплою Новою Англією... Якби їм допомогла найкраща сухопутна армія Європи...

Англія була надійним гарантом захисту 13 колоній.

Тепер, коли Нової Франції не було, Англія перестала бути потрібною.

Французький король відмовився брати Канаду назад. Тобто, він був не проти, але лише за умов, що це нічого не буде коштувати. Міняти на неї багаті острови король не збирався.

За Паризьким миром 1763 року Канада стала англійською колонією.

Менш ніж за 10 років у Америці почалася визвольна боротьба.

Американці намагалися перетягнути канадців на свій бік. Канадці не довіряли американцям - англомовним протестантам, з якими, до того, вони раніш неодноразово билися. Проте, якби Англія спробувала депортувати франкомовне населення, чи примусити його перейти у протестантську віру - повстання було б гарантованим. Тоді Англія позбулася б будь-якого впливу у Північній Америці.

Тому у 1774 році було прийнято Квебекський Акт, що закріпив за канадцями права на французьку мову, католицьку віру та французькі закони (які тепер назвали Канадськими - Lois du Canada).

Також, Акт повернув звичну для канадців сеньоріальну систему: територія складалася з маєтків. Власник - сеньор - мав побудувати селянам млин та інші зручності, та збирав з них відносно помірний податок. У Квебеку така система існувала до 1854 року.

Також до складу "Province of Quebec" було повернено береги Великих Озер та долину Огайо. Зроблено це було для того, щоб не віддавати ці землі американцям і обмежити експансію 13 колоній.

Дві Канади та Патріоти (1791-1841)

Після отримання Сполученими Штатами незалежності, до Канади переселилися тисячі американських лоялістів, що не хотіли відокремлюватися від Британії-матушки.

Новоприбулим не подобалася сеньоріальна система та французькі ("канадські") закони. Вони хотіли жити по-своєму. Тому у 1791 році британський король видав Конституційний акт, за яким "Province of Quebec" було поділено на дві частини - Верхню та Нижню Канаду. Верхня Канада містилася на берегах Великих Озер і була "предком" сучасної провінції Онтаріо. Нижня Канада займала долину ріки Сен-Лоран, тобто найбільш заселену частину сучасного Квебеку.

У кожній з "нових" Канад було створено свій парламент. Перше засідання Асамблеї Нижньої Канади відбулося 17 грудня 1792.  Тому 1792 рахується роком народження квебекської демократії та парламентаризму.

Проте, на практиці, канадські парламенти не мали реальної влади, ані механізмів  керування. Справжнім господарем Квебеку був призначений королем Генерал-губернатор Британської Північної Америки. У Верхній Канаді керував його представник - Лейтенант-губернатор. Обидва переймалися інтересами країни значно менш, аніж інтересами короля та Імперії.

А проблем було багато, принаймні у Квебеку. Населення росло, а сільськогосподарських земель не вистачало. До того, у країну іммігрували тисячі ірландських біженців. Англія як раз розпочала черговий цикл репресій проти ірландського населення, до яких додався голод. Тисячі бідних послаблених людей перетинали океан на переповнених кораблях. Санітарні умови були жахливі - ірландці гинули сотнями. Біженці принесли з собою холеру. Квебек не був готовий до епідемії. Холера забрала тисячі життів та вдарила по економіці.

Проблеми треба було вирішувати, але Асамблея нічого не могла зробити без згоди губернатора. А він захищав інтереси крупного бізнесу та колоніальної еліти.
Крім того, посилилися утиски франкомовного населення. Франкомовну буржуазію намагалися відсунути на другий план, а "простий народ" - поступово англіцизувати.
Загальне незадоволення охопило всі верстви населення: франко- і англомовних, міщан і селян, адвокатів і ремісників.
Створена у 1826 році Партія Патріотів вимагала надати Асамблеї реальну владу. Проте Лондон залишався байдужим до їхніх вимог.

У 1837 році починається озброєне повстання, яке продовжується у 1838 році. Воно увійшло у історію як Повстання Патріотів (Rébellion des Patriotes). Очолили повстання Луї-Жозеф Папіно (Louis-Joseph Papineau) та Роберт Нельсон (Robert Nelson). Під час повстання франкомовні та англомовні мешканці Квебеку виступили разом. Але якщо англоканадці боролися тільки за політичні та соціальні реформи, то для франкоканадців це була перш за все національно-визвольна боротьба.

Прапор Патріотів

Повстанці проголосили численні соціальні зміни, зокрема рівні права для французької та англійської мов, свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави... Враховуючи останні два пункти, не дивно, що католицька церква засудила повстання і закликала віруючих до покори  і до вірності британському королю.

Нижню Канаду було проголошено незалежною республікою - щоправда, ця незалежність тривала дуже мало. Вже наприкінці 1838 року повстання придушили.

Треба зазначити, що майже водночас відбулося повстання у Верхній Канаді (тепер - провінція Онтаріо). Очолив його Вільям Лайон Мекензі (William Lyon Mackenzie). Там теж намагалися проголосити незалежність. Проте, у онтарійців не йшлося про національно-визвольний рух.

Наслідки повстання

Після придушення повстання, британський уряд відрядив до Канади лорда Дархема (Lord Durham) для розслідування ситуації. Пізніше той написав: я думав, що побачу людей, що незадоволені урядом; натомість, я знайшов два народи, які знаходяться у постійній боротьбі між собою. І далі: немає більш жалюгідного народу, аніж франкоканадці; це народ без історії, без культури...

Справді, у ті часи розвинутої франкоканадської літератури ще не існувало, театру не було. Не було й власної історичної науки: перший квебекський історик - Франсуа-Кзавьє Гарно (François-Xavier Garneau) - видав свою "Історію Канади" лише у 1845 році. Так що слова Дархема були не такими вже й образливими.

Загалом, Дархем зробив наступні висновки: 1) треба надати колоніям можливість нормального самоврядування, наділити їхні парламенти та уряди реальною владою; 2) треба якнайшвидше асимілювати франкоканадців - для їхнього ж блага.

Він достатньо м'яко покарав повстанців. Повісили тільки кількох, найактивніших. Кілька десятків депортували до Австралії. Решту відпустили до дому.

У 1841 році, втілюючи у життя рекомендації лорда, Лондон об'єднав Верхню і Нижню Канади у єдину Провінцію Канада (англійською - United Province of Canada, французькою - Province du Canada, або просто Canada-Uni). Квебек став  назватися Східною Канадою, а Онтаріо - Західною.

Потім народилася ідея об'єднати всі британські колонії у Північній Америці у єдину федерацію. Уряди  колоній розпочали довгі і складні переговори. Деякі території - зокрема, Нова Шотландія - не хотіли, щоб у їхні внутрішні справи втручалися люди з якоїсь там далекої Канади. 

Процес затягнувся до 1867 року, коли Конфедерацію було всеж-таки створено. Це - офіційний рік народження сучасної Канадської держави.

Влада церкви

Інший важливий наслідок Повстання Патріотів - домінування католицької церкви у всіх сферах життя. Між церквою та Британською Імперією виник свого роду симбіоз: церква тримала народ у покорі, унеможливлюючи революції та повстання; натомість, вона отримувала повний карт-бланш у внутрішніх справах франкоканадського народу.

Церква була зацікавлена у збережені франкоканадського етносу. У разі асиміляції, народ ризикував втратити й католицьку віру: англійці були протестантами. Виникла проста, але ефективна формула: "Віра - охоронниця мови, мова - охоронниця віри". Поки франкоканадці залишалися собою - зберігали французьку мову і традиції - їх майже неможливо було обернути у протестантизм. Цілком під впливом церкви, квебекське суспільство було традиційним, переважно сільським, не дуже освіченим і майже зовсім закритим для чужинців. Свого роду ізоляціонізм.

Церква дбала про збільшення кількості парафіян. Вона свідомо і енергійно сприяла збільшенню народжуваності. Кожна заміжня квебекська жінка мала народити не менш від 10 дітей (бажано - більше). А якщо чергова вагітність була небезпечною для здоров'я - що ж, тим гірше для здоров'я. Якщо у якісь сім'ї було менше дітей, ніж треба, священики викликали батьків на бесіду і погрожували не дати благословення, що, фактично, дорівнювало соціальній ізоляції.

Не дивно, що наслідком такої політики став демографічний вибух. Його назвали "реванш колисок" ("revanche des berceaux").

(c) Євген Лакiнський

Нова Франція (1534 - 1763)

Нова Франція (1534 - 1763)
Мало хто тепер пам'ятає, що колись не тільки Квебек, а й весь схід сучасної Канади належав Франції. Що французькою вважався не тільки Новий Орлеан, а й вся ріка Міссісіпі. Що на місці Торонто стояв французький форт Руайє, а Детройт - колишня французька фортеця Детруа (Détroit, пишеться так само, тільки вимовляється інакше). І хто тепер пригадає, що індіанські назви Chicago і Michigan записані у французькій транскрипції - "Шикаґо" і "Мішиґан" - і лише значно пізніше їх почали читати як "Чикаґо" та "Мічиґан"? Прикордонне американське озеро ще й далі зветься Шамплен, промислове онтарійськоге місто - Со-Сент-Марі (Sault Sainte Marie), а у англомовній провінції Нова Шотландія - Мис Бретон (Cape Breton). Та й острів Принца Едварда звався колись Сен-Жан...




Початок

У 1534 році до берегів сучасної Канади підходять кораблі Жака Картьє (Jacques Cartier). Картьє відкриває ріку, яку назває Сен-Лоран (Святого Лаврентія). Індіанці навчають його слову "кепак" - місце, де ріка звужується. Пізніше цим словом назвуть місто, а потім - і цілу провінцію, яка одного дня, можливо, стане країною. Квебек...

Острів, що знаходиться біля "місця-де-ріка-звужується"  Картьє Орлеан, на честь принця Орлеанського. А острів, що знаходиться на сто кілометрів західніше від "кепаку" - Королевською Горою (старою французькою це писалося "Mont réal"). В центрі того острова і справді була невисока гора (втім, вона й тепер там). А під горою стояло ірокезьке село Ошлага (Hochelaga). Слово "село" ірокезькою мовою - "каната". Індіанці запросили Картьє відвідати "канату", а він вирішив. що це назва країни. Так на мапі світу з'явилася Канада.

Картьє не був першим європейцєм у цих краях. Ще до нього, до берегів сучасної Канади ходили кораблі баскських рибалок. А ще раніше Північну Америку відкрили вікінги. Проте, це не завадило мореплавцю проголосити нові території власністю французького короля.

Карть. привіз до Франції першик квебекських туристів - двох синів індіанського вождя Доннакона (тепер на честь Доннакони названо містечко біля Квебеку). А ще - гарні блискучі камінці, які він вважав діамантами. Виявилися, що це - не тільки не діаманти, а й взагалі не коштовності. Тоді у Франції з'явився новий вислів: "Faux comme diamants du Canada" ("Фальшиве, як канадські діаманти"). 

Перші спроби колонізації - у 1541 році - закінчилися трагічно. Під час зими значна частина колоністів (коло 60) загинула від хвороб та у сутичках з індіанцями. Решта повернулася до Франції.

Народження країни

 Наступну спробу колонізації здійснено у 1604 році. У цьому році Самюель де Шамплен (Samuel de Champlain) заснував місто Порт-Рояль (тепер - Аннаполіс у Новій Шотландії). Це був початок акадійської нації

У 1608 році засновано місто Квебек - у тому самому місці, де Сен-Лоран звужується настільки, що видко протилежний беріг. Квебек став столицею Нової Франції.

Шамплен мріяв перетворити колонію на справжню країну. Проте "спонсори проекту" цікавилися, переважно, коштовними хутрами, на які багатий був новий світ, та цінними породами риби, що жили біля канадських берігів. У католицькій Європі по п'ятницях неможна було їсти м'яса, тому смачна і пожитна риба була у ціні.

Шамплен відразу ж подружився з гуронами. Гурони у той час вели війну з ірокезами. Війна була жорстокою, на виживання. На переможених чекали не репарації і не полон, а  справжній геноцид. Самюель вступився за нових друзів - і нажив собі ворога. Собі і всій Новій Франції. Гуронів все одно перемогли і перерізали. Числені біженці оселилися на територіях, що контролювали французи. Багато хто з них прийняв християнство та вивчив французьку. Дехто навіть повністю асимілювався. Деякі вчені вважають, що сьогодні майже 80% квебекуа мають хоч трохи індіанської крові.

Ірокези не забули про спробу французів вступитися за гуронів. Франко-ірокезькі тривали аж до 1701 року. З перемінним успіхом. Одного разу ірокезам навіть вдалося захопити місто Квебек. Французи ж нічого не могли вдіяти: дізнавшись про наближення армії, індіанці ховалися у лісі і знайти їх було майже неможливо. Тому більшість європейських експедицій закінчувалося спаленням порожніх сел та полей кукурудзи (у вільний від війн час ірокези займалися землеробством).

У 1701 році з індіанцями було укладено Великий монреальський мир. З тих пір ірокези стали вірними союзниками французів. Разом вони потім воювали з англійцями.

Експансія

Французи будують нові поселення. Переважно, військові форти, щоб захищатися від індіанців. З'являються також хутори, села і міста. 

18 травня 1642 року група новоприбулих з Франції священиків, монахів та колоністів засновує Віль Марі (Ville-Marie) який потім стає Монреалем. Керує експедицією Поль Шомеді де Мезоньовь (Paul Chomedey de Maisonneuve), який й стає першим мером міста. Віль Марі засновано завдяти Товариству Божої Матері Монреальської (Société Notre-Dame de Montréal). Мета в поселенців - найблагородніша: створити зразкове християнське поселення-місію, обратити індіанців у католицтво і прилучити їх до європейської культури і засобу життя. 

Але утопії не сталося: перші роки свого існування нове місто мало постійно відбиватися від ірокезів. Проте врешті-решт війни стихли, а багатьох індіанців таки обратили у християнство. Саме у Монреалі жила перша ірокезька Свята. 

"Старі" колоністи з міста Квебек вважали створення Віль Марі "авантюрою" і назвали його засновників "монреалістами". Слід зазначити, що певний конфлікт між Монреалем та містом Квебек зберігся до цього часу. Міста змагаються поміж собою: Монреаль виграє, а Квебек заздрить.

В 1673 році канадець Луї Жольє (Louis Jolliet) і французький єзуїт Жак Маркет (Jacques Marquette) відкривають Міссісіпі, Міссурі та Огайо. Незабаром весь басейн цих рік стає французькою колонією. Країну називають Луїзианою, на честь короля Луї XIV. На півдні Луїзиани, біля Мексиканської затоки, з'являється місто Новий Орлеан.

У преріях на заході від Великих Озер також з'явилися поселення французів. Поселенці - переважно, чоловіки - одружувалися з індіанками. Так з'явився новий народ - метиси. Метиси розмовляли французькою, сповідували католицтво та полювали на бізонів. Значно пізніше, у ХІХ столітті, вже після створення Канадської Конфедерації, метиси - під керівництвом адваката Луї Ріеля - спробували утворити власний уряд і увійти до Канади на правах провінції. Але Оттавський уряд надіслав війська, і передав владу британським колоністам. 

Окремі місіонери, торговці та авантюристи доходили майже до Тихого океану. 

Кінець

Французькі володіння у Північній Америці у багато разів перевищували британські. Надаль, Франція так і не змогла заселити більшість територій. Англійська Америка нараховувала півтора мільйони мешканців, а французька... коло 70 тисяч. З них 60 тисяч жило на березі ріки Сен-Лоран (сучасномий Квебек). Було ще коло 10 тисяч акадійців, що жили на березі Атлантичного Океану. 

Крок за кроком, Англія відбирала землю у Франції. У 1713 році Франція позбавляється Нової Землі (Terre-Neuve) - сучасного Ньюфаундленда - та берегів Гудзонової Затоки. До того, доводиться залишити Акаді (сучасна Нова Шотландія). Акадійці не хочуть присягати британському королю, тому у 1755 році їх депортують. Під час депортації, частина акадійців гине. Їм дозволять повернутися тільки після падіння Нової Франції. Та й тоді, їм доведеться жити маленькими ізольованими групами і боротися проти асиміляції.

У 1756 році починається Семирічна війна. Бойові дії розгортаються не тільки у Європі, а й у Індії та Америці. Під керівництвом генерала Монкальма, Нова Франція веде війну з британцями. На початку військова вдача - на боці французької армії та канадської міліції. Проте сили не є рівні. У 1759 році британські війська під керівництвом генерала Вольфа беруть місто Квебек. У битві на Полях Абраама (Pleins d'Abraham) гинуть обидва головнокомандуючі - Монкальм і Вольф. Але перемога - за англійцями. 13 вересня 1959 року вони займають столицю Нової Франції.

Вже за кілька місяців, у 1760 році загін шевальє де Леві (Lévis) розбиває англійців у битві при Сент-Фуа (Sainte-Foy), коло Квебеку. У свою чергу, французи починають осаду міста. Вони чекають на допомогу з Франції, яка не приходить. Натомість, приходять британські кораблі. Доля війни вирішена. 8 вересня 1760 британці без бою беруть Монреаль.

У 1763 році, за Паризькою мирною угодою Канада переходить до британських володінь. Коли французькому королеві Луї XV запропонували повернути Канаду у обмін на кілька островів у Карибському морі, він відмовився. Вольтер теж не бачив ніякого сенсу битися за цю далеку холодну країну. Він казав: "On plaint ce pauvre genre humain qui s'égorge dans notre continent à propos de quelques arpents de glace en Canada" (Шкода людей, які ріжуть один одного заради кількох арпанів криги у Канаді). Він забув, що ці "кілька арпанів криги" стали Батьківщиною для багатьох тисяч людей

Зникла Нова Франція, але залишився її народ.

(c) Євген Лакiнський

Bonjour! Доброго дня!


Ce blogue réunit des articles sur le Québec et la francophone nord-américaine rédigés en ukrainien. Ukraine, un pays de l'Europe centrale, fait face à de nombreux défis linguistiques, culturels et identitaires, dont certains se ressemblent à ceux rencontrés par le Québec. Il est donc dommage que le Québec reste relativement méconnu de la grande majorité des Ukrainiens. Le but de ce blogue est de combler cette lacune.

Цей блоґ присвячено історії і сьогоденню Квебеку і франкомовної Північної Америки.

Коли восени 2000 року я сідав до літака у Борисполі, то мав досить відносну уяву про край, куди їду. Інформації про Квебек було мало. Скласти з них цілісну картину було важко.

Звісно, усе виявилося зовсім не таким, як здавалося з України.
  • Збирався до « країни вічної зими », а вересневий Монреаль плавився від спеки.
  • Чекав побачити « кам'яне місто хмарочосів ». Натомість, Монреаль здався тихим містечком, з безкінечними зеленими кварталами дво- і триповерхівок.
  • Чекав побачити « двомовний народ ». Знайшов « дві самотності », що живуть ледь не у паралельних вимірах.
  • Чекав, що, як в Україні, «до кожного села ходить маршрутка». Виявилося, що поза Монреалем без машини пересуватися, м'яко кажучи, важко.
  • Чекав побачити « країну іммігрантів ». Потрапив до етнічної нації.
Тепер смішно з тодішньої наївності.

За роки життя у Квебеку, я багато дізнався про цей край. Жив у кількох містах, вчився у кількох університетах, працював у Національній Асамблеї (парламенті) Квебеку і на монреальському складі, у біоінформатичній лабораторії серед лісів Естрі і у Міністерстві оборони Канади, у Оттаві (живучи у Ґатіно). На практиці вивчав мову, культуру і менталітет квебекського народу. Іммігрант взагалі вчиться щодня. І ніколи не досягає ідеалу. Якщо хтось після двох років у чужій країні каже, ніби «знає її» - не вірте: тут і 50 років замало.

Вивчив історію цього народу, полюбив його фільми і пісні, його класичну літературу. Шкода, що в Україні так мало знають про Квебек. Тут є чому повчитися.