Після завоювання (1760-1791)
Захопивши Канаду, англійці сподівалися обміняти її на Мартініку, Гваделупу, чи ще щось корисне.
На Карибських островах вирощували цукор та тютюн, і це приносило великі гроші. А з Канадою - самі проблеми. По-перше - клімат. По-друге, тут жило постійне франкомовне населення. Депортувати його було неможливо: їх було 50 тисяч, а англійців - одиниці. Асимілювати (при таких пропорціях) - тим більше.
І ще одна проблема: 13 північно-американських колоній. Лондону все важче було їх контролювати. І все частіше, американські поселенці говорили за автономію, рівні права чи навіть незалежність. Поки існувала Нова Франція, американцям була необхідна англійська допомога. Канадці та їхні індіанські союзники влаштовували набіги на американські міста та села. Проекти захоплення Нью Йорку ніколи не зникали з голови королівських стратегів. У будь-який момент, у регіоні могла з'явитися численна французька армія і флот. Єдине, що рятувало американців - відносно маленька кількість канадського населення. Але якби король налагодив імміграцію до Нової Франції... Якби новоприбулі зацікавилися відносно теплою Новою Англією... Якби їм допомогла найкраща сухопутна армія Європи...
Англія була надійним гарантом захисту 13 колоній.
Тепер, коли Нової Франції не було, Англія перестала бути потрібною.
Французький король відмовився брати Канаду назад. Тобто, він був не проти, але лише за умов, що це нічого не буде коштувати. Міняти на неї багаті острови король не збирався.
За Паризьким миром 1763 року Канада стала англійською колонією.
Менш ніж за 10 років у Америці почалася визвольна боротьба.
Американці намагалися перетягнути канадців на свій бік. Канадці не довіряли американцям - англомовним протестантам, з якими, до того, вони раніш неодноразово билися. Проте, якби Англія спробувала депортувати франкомовне населення, чи примусити його перейти у протестантську віру - повстання було б гарантованим. Тоді Англія позбулася б будь-якого впливу у Північній Америці.
Тому у 1774 році було прийнято Квебекський Акт, що закріпив за канадцями права на французьку мову, католицьку віру та французькі закони (які тепер назвали Канадськими - Lois du Canada).
Також, Акт повернув звичну для канадців сеньоріальну систему: територія складалася з маєтків. Власник - сеньор - мав побудувати селянам млин та інші зручності, та збирав з них відносно помірний податок. У Квебеку така система існувала до 1854 року.
Також до складу "Province of Quebec" було повернено береги Великих Озер та долину Огайо. Зроблено це було для того, щоб не віддавати ці землі американцям і обмежити експансію 13 колоній.
Після отримання Сполученими Штатами незалежності, до Канади переселилися тисячі американських лоялістів, що не хотіли відокремлюватися від Британії-матушки.
Новоприбулим не подобалася сеньоріальна система та французькі ("канадські") закони. Вони хотіли жити по-своєму. Тому у 1791 році британський король видав Конституційний акт, за яким "Province of Quebec" було поділено на дві частини - Верхню та Нижню Канаду. Верхня Канада містилася на берегах Великих Озер і була "предком" сучасної провінції Онтаріо. Нижня Канада займала долину ріки Сен-Лоран, тобто найбільш заселену частину сучасного Квебеку.
У кожній з "нових" Канад було створено свій парламент. Перше засідання Асамблеї Нижньої Канади відбулося 17 грудня 1792. Тому 1792 рахується роком народження квебекської демократії та парламентаризму.
Проте, на практиці, канадські парламенти не мали реальної влади, ані механізмів керування. Справжнім господарем Квебеку був призначений королем Генерал-губернатор Британської Північної Америки. У Верхній Канаді керував його представник - Лейтенант-губернатор. Обидва переймалися інтересами країни значно менш, аніж інтересами короля та Імперії.
А проблем було багато, принаймні у Квебеку. Населення росло, а сільськогосподарських земель не вистачало. До того, у країну іммігрували тисячі ірландських біженців. Англія як раз розпочала черговий цикл репресій проти ірландського населення, до яких додався голод. Тисячі бідних послаблених людей перетинали океан на переповнених кораблях. Санітарні умови були жахливі - ірландці гинули сотнями. Біженці принесли з собою холеру. Квебек не був готовий до епідемії. Холера забрала тисячі життів та вдарила по економіці.
Проблеми треба було вирішувати, але Асамблея нічого не могла зробити без згоди губернатора. А він захищав інтереси крупного бізнесу та колоніальної еліти.
Крім того, посилилися утиски франкомовного населення. Франкомовну буржуазію намагалися відсунути на другий план, а "простий народ" - поступово англіцизувати.
Загальне незадоволення охопило всі верстви населення: франко- і англомовних, міщан і селян, адвокатів і ремісників.
Створена у 1826 році Партія Патріотів вимагала надати Асамблеї реальну владу. Проте Лондон залишався байдужим до їхніх вимог.
| У 1837 році починається озброєне повстання, яке продовжується у 1838 році. Воно увійшло у історію як Повстання Патріотів (Rébellion des Patriotes). Очолили повстання Луї-Жозеф Папіно (Louis-Joseph Papineau) та Роберт Нельсон (Robert Nelson). Під час повстання франкомовні та англомовні мешканці Квебеку виступили разом. Але якщо англоканадці боролися тільки за політичні та соціальні реформи, то для франкоканадців це була перш за все національно-визвольна боротьба. |
Прапор Патріотів |
Повстанці проголосили численні соціальні зміни, зокрема рівні права для французької та англійської мов, свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави... Враховуючи останні два пункти, не дивно, що католицька церква засудила повстання і закликала віруючих до покори і до вірності британському королю.
Нижню Канаду було проголошено незалежною республікою - щоправда, ця незалежність тривала дуже мало. Вже наприкінці 1838 року повстання придушили.
Наслідки повстання
Після придушення повстання, британський уряд відрядив до Канади лорда Дархема (Lord Durham) для розслідування ситуації. Пізніше той написав: я думав, що побачу людей, що незадоволені урядом; натомість, я знайшов два народи, які знаходяться у постійній боротьбі між собою. І далі: немає більш жалюгідного народу, аніж франкоканадці; це народ без історії, без культури...
Справді, у ті часи розвинутої франкоканадської літератури ще не існувало, театру не було. Не було й власної історичної науки: перший квебекський історик - Франсуа-Кзавьє Гарно (François-Xavier Garneau) - видав свою "Історію Канади" лише у 1845 році. Так що слова Дархема були не такими вже й образливими.
Загалом, Дархем зробив наступні висновки: 1) треба надати колоніям можливість нормального самоврядування, наділити їхні парламенти та уряди реальною владою; 2) треба якнайшвидше асимілювати франкоканадців - для їхнього ж блага.
Він достатньо м'яко покарав повстанців. Повісили тільки кількох, найактивніших. Кілька десятків депортували до Австралії. Решту відпустили до дому.
У 1841 році, втілюючи у життя рекомендації лорда, Лондон об'єднав Верхню і Нижню Канади у єдину Провінцію Канада (англійською - United Province of Canada, французькою - Province du Canada, або просто Canada-Uni). Квебек став назватися Східною Канадою, а Онтаріо - Західною.
Потім народилася ідея об'єднати всі британські колонії у Північній Америці у єдину федерацію. Уряди колоній розпочали довгі і складні переговори. Деякі території - зокрема, Нова Шотландія - не хотіли, щоб у їхні внутрішні справи втручалися люди з якоїсь там далекої Канади.
Процес затягнувся до 1867 року, коли Конфедерацію було всеж-таки створено. Це - офіційний рік народження сучасної Канадської держави.
Влада церкви
Інший важливий наслідок Повстання Патріотів - домінування католицької церкви у всіх сферах життя. Між церквою та Британською Імперією виник свого роду симбіоз: церква тримала народ у покорі, унеможливлюючи революції та повстання; натомість, вона отримувала повний карт-бланш у внутрішніх справах франкоканадського народу.
Церква була зацікавлена у збережені франкоканадського етносу. У разі асиміляції, народ ризикував втратити й католицьку віру: англійці були протестантами. Виникла проста, але ефективна формула: "Віра - охоронниця мови, мова - охоронниця віри". Поки франкоканадці залишалися собою - зберігали французьку мову і традиції - їх майже неможливо було обернути у протестантизм. Цілком під впливом церкви, квебекське суспільство було традиційним, переважно сільським, не дуже освіченим і майже зовсім закритим для чужинців. Свого роду ізоляціонізм.
Церква дбала про збільшення кількості парафіян. Вона свідомо і енергійно сприяла збільшенню народжуваності. Кожна заміжня квебекська жінка мала народити не менш від 10 дітей (бажано - більше). А якщо чергова вагітність була небезпечною для здоров'я - що ж, тим гірше для здоров'я. Якщо у якісь сім'ї було менше дітей, ніж треба, священики викликали батьків на бесіду і погрожували не дати благословення, що, фактично, дорівнювало соціальній ізоляції.
Не дивно, що наслідком такої політики став демографічний вибух. Його назвали "реванш колисок" ("revanche des berceaux").
(c) Євген Лакiнський
Aucun commentaire:
Enregistrer un commentaire