mardi 26 avril 2016

Що таке Національний День Патріотів (Journée nationale des patriotes)

23 травня 2016, коли англійська Канада святкує День королеви Вікторії, Квебек відзначає День Патріотів (Journée nationale des patriotes). 

У 1837-1838 роках почалося повстання за незалежність Нижньої Канади (сучасний Квебек) від Великої Британії. Саме через це повстання, Канада має сьогоднішній устрій. Адже після його придушення колоніям дали певну автономію, а Квебек об'єднали з Верхньою Канадою (сучасне Онтаріо), зі спільними парламентом і урядом. 

Після кількох невдалих спроб обрати столицю, зупинили вибір на маленькому містечку Байтаун, на етнічному кордоні між квебекуа і "англійцями" - щоб ні вашим, ні нашим. Байтаун перейменували у Оттаву, а до Квебеку з Онтаріо згодом долучилися інші колонії/провінції. 

У англійській Канаді про Повстання Патріотів згадують хіба історики. Натомість, у Квебеку - це один з найважливіших етапів становлення нації.

jeudi 7 avril 2016

Канадська конфедерація (1867) і повстання Луї Ріеля

Канадська конфедерация (1867 - ...)

Тепер вже важко сказати, кому вперше спало на думку об'єднати усі британські колонії на північ від Сполучених Штатів. Як би воно там не було, але на початку 60х років ХІХ століття ця ідея опанувала якщо не масами, то, принаймні, колоніальними елітами.

Але процес об'єднання просувався досить складно. Уряди окремих колоній не хотіли поділяти владу з майбутнім федеральним урядом.

На приклад, тодішній прем'єр Нової Шотландії так охарактеризував ситуацію: що б ви сказали, якби керування Шотландією передали Польщі? То як ми можемо дозволити нами керувати людям, що розуміються у наших справах не більше, аніж поляки у справах Шотландії?

Інші атлантичні колонії також не поспішали передавати владу якісь там далекій Канаді (тобто, сучасним Онтаріо та Квебеку). Інша річ - створити свою, атлантичну федерацію... Щодо Канади - ситуація теж не була однозначною. Чимала квебекців виступали проти об'єднання з англомовними сусідами. Як сказав один з квебекських діячів, "Що може такий союз дати моєму народові - ще не англіцизованому, але майже?.."

Але конфедерація також мала свої переваги. Збільшився б обсяг торгівлі, можна було б побудувати залізницю, а у перспективі - продовжити її аж до Тихого океану (пізніше, коли Конфедерацію вже було створено, таку залізницю таки побудували - від океану до океану).

Була й ще одна причина - американська загроза. Сполучені Штати не залишали надій приєднати до себе британські володіння у Північній Америці. Якщо треба - збройним шляхом. Після громадянської війни група ветеранів ірландського походження створила власну маленьку армію. Вони хотіли визволити Ірландію, але почали, чомусь, з нападів на британські колонії. Власне ця їхня "визвольна діяльність" й стала вирішальним поштовхом для утворення Конфедерації.

 

Але все відбувалося поступово. У 1864 році уряди кількох колоній зібралися на конференцію у Шарлоттауні (Charlottetown) - столиці острова Принца Едуарда (Prince Edward Island).

Розповідають, що коли делегати від провінцій приїхали, жоден принц-едвардський урядовець не прийшов їх зустрічати - всі були на виставі бродячого цирку, який як раз приїхав до Шарлоттауну. Це логічно: конференцій можна скликати скільки завгодно, а цирк приїжджав раз на 20 років.

Так чи інакше, але конференція узгодила основні засади майбутньої Конфедерації. Парламенти провінцій довго ратифікували федеративні угоди. Це вдалося не з першої спроби - чимала депутатів було проти.

У Квебеку прихильники Конфедерації утворили так звану Синю партію (Parti bleu) а їхні опоненти - Червону партію (Parti rouge). Католицька церква підтримала Синю партію, яка й виграла вибори. Проте, "червоні" програли досить достойно: за них проголосувало  45% виборців. Тож, за Конфедерацію висловилося трохи більше від половини тих, хто міг голосувати.

Лондон прийняв Акт про Британську Північну Америку (British North America Act), який ще й до тепер залишається основною частиною канадської конституції.

1 липня 1867 року - офіційний день народження Канадської Конфедерації. У цей день її членами стали чотири провінції: Квебек, Онтаріо, Новий Брансвік і Нова Шотландія. У 1871 році до них приєдналася Британська Колумбія.

Острів Принца Едуарда довго не погоджувався вступити до нового союзу. Але потім його уряд вирішив побудувати на острові залізницю. Щоб оплатити її будівництво, уряд мав позичити більше грошей, ніж він міг повернути. Оттава пообіцяла взяти на себе частину боргу, якщо острів приєднається до Конфедерації. Острів погодився - за умов, що Конфедерація налагодить регулярне поромне сполучення між ним і континентом. У 1873 році острів став частиною Канади. Пізніше замість порому побудували міст, який так і назвали: "Міст Конфедерації".

Землі між Онтаріо та Британською Колумбією належали Компанії Гудзонової Затоки. На півдні цих територій - вздовж американського кордону - були прерії.  Далі на північ - тайга, а ще далі - тундра і арктичні льодовики. Зрозуміло, що найбільш придатними для життя були прерії.

Конфедерація викупила у Компанії ці землі. І ось тут і почалися проблеми з їхніми мешканцями.

Земля на захід від Онтаріо назвалася Манітоба. Ще за часів Нової Франції там оселялися французькі торговці хутром. Вони одружувалися з індіанками. Так народився новий народ - метиси. Метиси розмовляли французькою і сповідували католицьку віру. Займалися вони, переважно, скотарством.

Потім на їхніх землях почали селитися англійські колоністи. Між двома групами виник конфлікт.

У 1869 році Луї Ріель (Louis Riel) - лідер метисів - взяв владу у свої руки. Він сформував власний уряд і попросив прийняти його територію до складу Конфедерації у якості нової провінції. Ріель був культурною людиною - він отримав юридичну освіту у Монреалі. Тому всі свої вимоги він викладав у письмовому вигляді, з юридичним обґрунтуванням.

Англійські поселенці спробували протистояти Ріелю. Після спроби заколоту, він заарештував винуватців. Найактивнішого з них присудили до страти. Це викликато обурення у Онтаріо.

Оттава прийняла Манітобу до складу Конфедерації і водночас відправила туди війська. Метисів усунули від влади, а Ріель мав шукати притулок у Сполучених Штатах.

Луї Ріель

 

Дуже скоро англійська стала там у Манітобі основною. Франкомовне населення перетворилося на етнокультурну меншість. Проте, французька мова не зникла там і до тепер. Містечко Сен-Боніфас (Saint-Boniface), яке стало тепер частиною Вінніпеґу, - головний осередок французької спільноти провінції. Саме з Сен-Боніфіса походить знаменита франкоканадська і квебекська письменниця Габріель Руа (Gabrielle Roy).

 

Конфедерація почала будувати залізницю до Тихого океану. У преріях на захід від Манітоби - там, де тепер провінція Саскачеван - з'явилися тисячі колоністів. Це не дуже сподобалося індіанцям. У 1885 році вони підняли повстання і запросили Луї Ріеля очолити його. Той повернувся зі Сполучених Штатів. Він знов аргументував вимоги аборигенів. І знов влада не відреагувала.

 

Долю повстання вирішила нова залізниця. Нею перекинули війська, які швидко придушили повстання. Ріеля взяли у полон, судили і повісили. Це викликало величезне обурення у Квебеку:  для квебекців лідер метисів був перш за все франкоканадцем і католиком. Тобто - своїм. 22 листопада 1885 року у Монреалі, на Марсових полях (Champs de Mars) відбувся мітинг протесту, на який зібралося від 40 до 50 тисяч людей . Загальна ідея була: Ріеля, нашого брата, вбили. Тоді ж з'явилася так звана Ріелістська марсельєза (Marseillaise rielliste) :

Луї Ріель (Louis Riel)

"Enfants de la nouvelle France,
Douter de nous est plus permis!
Au gibet Riel se balance,
Victime de nos ennemis (bis).
Amis, pour nous, ah quel outrage!
Quels transports il doit exciter!
Celui qu'on vient d'exécuter
Nous anime de son courage.

Refrain: Courage! Canadiens! Tenons bien haut nos coeurs;
Un jour viendra (bis) Nous serons les vainqueurs.

Que veulent ces esclavagistes?
Que veut ce ministre étrangleur?
Pour qui ces menées orangistes,
Pour qui ces cris, cette fureur ? (bis)
Pour nous, amis, pour nous, mes frères,
Ils voudraient nous voir au cercueil,
Ces tyrans que leur fol orgueil
Aveugle et rend sourds aux prières.
Refrain.

Honte à vous, ministres infâmes,
Qui trahissez, oh! lâcheté!
¬Vous avez donc vendu vos âmes!
Judas! Que vous onti-ils payé? (bis)
Dans la campagne et dans la ville
Un jour le peuple vous dira:
Au bagne, envoyez-moi tout ça!
La corde n'est pas assez vile!
Refrain.".

 

  Консервативна партія Канади, що була при владі на момент страти Ріеля, надовго позбулася підтримки квебекських виборців.

 

Прерії заселили - в значній мірі, за рахунок іммігрантів. Переселенцям давали землю на пільгових умовах. Сотні тисяч українців оселилося на заході Канади.

 

У 1905 році на захід від Манітоби було створено ще два провінції: Саскачеван та Альберта.

 

Треба зазначити, що у ті часи народжуваність у Квебеку була дуже високою і чимала квебекуа переселялося у прерії. Вони хотіли зберегти свою національну ідентичність і мову. Проте англоканадське керівництво заходу Канади зробило все для асиміляції та англіцизації як франкоканадських переселенців, так і неангломовних іммігрантів (у тому числі, українців). У школах було дозволено розмовляти лише англійською.

 

Провінція Ньюфаундленд долучилася до Канади лише у 1949 році.

А у 1997 році на частині колишніх Північно-Західних Територій було утворено Нунавут - національну автономію інуїтів (ескімосів).

(c) Євген Лакiнський

Англійське панування: Нижня Канада і Патріоти (1764 - 1866)

Англійське панування: Нижня Канада і Патріоти (1764 - 1866)

Після завоювання (1760-1791)

Захопивши Канаду, англійці сподівалися обміняти її на Мартініку, Гваделупу, чи ще щось корисне.

На Карибських островах вирощували цукор та тютюн, і це приносило великі гроші. А з Канадою - самі проблеми. По-перше - клімат. По-друге, тут жило постійне франкомовне населення. Депортувати його було неможливо: їх було 50 тисяч, а англійців - одиниці. Асимілювати (при таких пропорціях) - тим більше.

І ще одна проблема: 13 північно-американських колоній. Лондону все важче було їх контролювати. І все частіше, американські поселенці говорили за автономію, рівні права чи навіть незалежність. Поки існувала Нова Франція, американцям була необхідна англійська допомога. Канадці та їхні індіанські союзники влаштовували набіги на американські міста та села. Проекти захоплення Нью Йорку ніколи не зникали з голови королівських стратегів. У будь-який момент, у регіоні могла з'явитися численна французька армія і флот. Єдине, що рятувало американців - відносно маленька кількість канадського населення. Але якби король налагодив імміграцію до Нової Франції... Якби новоприбулі зацікавилися відносно теплою Новою Англією... Якби їм допомогла найкраща сухопутна армія Європи...

Англія була надійним гарантом захисту 13 колоній.

Тепер, коли Нової Франції не було, Англія перестала бути потрібною.

Французький король відмовився брати Канаду назад. Тобто, він був не проти, але лише за умов, що це нічого не буде коштувати. Міняти на неї багаті острови король не збирався.

За Паризьким миром 1763 року Канада стала англійською колонією.

Менш ніж за 10 років у Америці почалася визвольна боротьба.

Американці намагалися перетягнути канадців на свій бік. Канадці не довіряли американцям - англомовним протестантам, з якими, до того, вони раніш неодноразово билися. Проте, якби Англія спробувала депортувати франкомовне населення, чи примусити його перейти у протестантську віру - повстання було б гарантованим. Тоді Англія позбулася б будь-якого впливу у Північній Америці.

Тому у 1774 році було прийнято Квебекський Акт, що закріпив за канадцями права на французьку мову, католицьку віру та французькі закони (які тепер назвали Канадськими - Lois du Canada).

Також, Акт повернув звичну для канадців сеньоріальну систему: територія складалася з маєтків. Власник - сеньор - мав побудувати селянам млин та інші зручності, та збирав з них відносно помірний податок. У Квебеку така система існувала до 1854 року.

Також до складу "Province of Quebec" було повернено береги Великих Озер та долину Огайо. Зроблено це було для того, щоб не віддавати ці землі американцям і обмежити експансію 13 колоній.

Дві Канади та Патріоти (1791-1841)

Після отримання Сполученими Штатами незалежності, до Канади переселилися тисячі американських лоялістів, що не хотіли відокремлюватися від Британії-матушки.

Новоприбулим не подобалася сеньоріальна система та французькі ("канадські") закони. Вони хотіли жити по-своєму. Тому у 1791 році британський король видав Конституційний акт, за яким "Province of Quebec" було поділено на дві частини - Верхню та Нижню Канаду. Верхня Канада містилася на берегах Великих Озер і була "предком" сучасної провінції Онтаріо. Нижня Канада займала долину ріки Сен-Лоран, тобто найбільш заселену частину сучасного Квебеку.

У кожній з "нових" Канад було створено свій парламент. Перше засідання Асамблеї Нижньої Канади відбулося 17 грудня 1792.  Тому 1792 рахується роком народження квебекської демократії та парламентаризму.

Проте, на практиці, канадські парламенти не мали реальної влади, ані механізмів  керування. Справжнім господарем Квебеку був призначений королем Генерал-губернатор Британської Північної Америки. У Верхній Канаді керував його представник - Лейтенант-губернатор. Обидва переймалися інтересами країни значно менш, аніж інтересами короля та Імперії.

А проблем було багато, принаймні у Квебеку. Населення росло, а сільськогосподарських земель не вистачало. До того, у країну іммігрували тисячі ірландських біженців. Англія як раз розпочала черговий цикл репресій проти ірландського населення, до яких додався голод. Тисячі бідних послаблених людей перетинали океан на переповнених кораблях. Санітарні умови були жахливі - ірландці гинули сотнями. Біженці принесли з собою холеру. Квебек не був готовий до епідемії. Холера забрала тисячі життів та вдарила по економіці.

Проблеми треба було вирішувати, але Асамблея нічого не могла зробити без згоди губернатора. А він захищав інтереси крупного бізнесу та колоніальної еліти.
Крім того, посилилися утиски франкомовного населення. Франкомовну буржуазію намагалися відсунути на другий план, а "простий народ" - поступово англіцизувати.
Загальне незадоволення охопило всі верстви населення: франко- і англомовних, міщан і селян, адвокатів і ремісників.
Створена у 1826 році Партія Патріотів вимагала надати Асамблеї реальну владу. Проте Лондон залишався байдужим до їхніх вимог.

У 1837 році починається озброєне повстання, яке продовжується у 1838 році. Воно увійшло у історію як Повстання Патріотів (Rébellion des Patriotes). Очолили повстання Луї-Жозеф Папіно (Louis-Joseph Papineau) та Роберт Нельсон (Robert Nelson). Під час повстання франкомовні та англомовні мешканці Квебеку виступили разом. Але якщо англоканадці боролися тільки за політичні та соціальні реформи, то для франкоканадців це була перш за все національно-визвольна боротьба.

Прапор Патріотів

Повстанці проголосили численні соціальні зміни, зокрема рівні права для французької та англійської мов, свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави... Враховуючи останні два пункти, не дивно, що католицька церква засудила повстання і закликала віруючих до покори  і до вірності британському королю.

Нижню Канаду було проголошено незалежною республікою - щоправда, ця незалежність тривала дуже мало. Вже наприкінці 1838 року повстання придушили.

Треба зазначити, що майже водночас відбулося повстання у Верхній Канаді (тепер - провінція Онтаріо). Очолив його Вільям Лайон Мекензі (William Lyon Mackenzie). Там теж намагалися проголосити незалежність. Проте, у онтарійців не йшлося про національно-визвольний рух.

Наслідки повстання

Після придушення повстання, британський уряд відрядив до Канади лорда Дархема (Lord Durham) для розслідування ситуації. Пізніше той написав: я думав, що побачу людей, що незадоволені урядом; натомість, я знайшов два народи, які знаходяться у постійній боротьбі між собою. І далі: немає більш жалюгідного народу, аніж франкоканадці; це народ без історії, без культури...

Справді, у ті часи розвинутої франкоканадської літератури ще не існувало, театру не було. Не було й власної історичної науки: перший квебекський історик - Франсуа-Кзавьє Гарно (François-Xavier Garneau) - видав свою "Історію Канади" лише у 1845 році. Так що слова Дархема були не такими вже й образливими.

Загалом, Дархем зробив наступні висновки: 1) треба надати колоніям можливість нормального самоврядування, наділити їхні парламенти та уряди реальною владою; 2) треба якнайшвидше асимілювати франкоканадців - для їхнього ж блага.

Він достатньо м'яко покарав повстанців. Повісили тільки кількох, найактивніших. Кілька десятків депортували до Австралії. Решту відпустили до дому.

У 1841 році, втілюючи у життя рекомендації лорда, Лондон об'єднав Верхню і Нижню Канади у єдину Провінцію Канада (англійською - United Province of Canada, французькою - Province du Canada, або просто Canada-Uni). Квебек став  назватися Східною Канадою, а Онтаріо - Західною.

Потім народилася ідея об'єднати всі британські колонії у Північній Америці у єдину федерацію. Уряди  колоній розпочали довгі і складні переговори. Деякі території - зокрема, Нова Шотландія - не хотіли, щоб у їхні внутрішні справи втручалися люди з якоїсь там далекої Канади. 

Процес затягнувся до 1867 року, коли Конфедерацію було всеж-таки створено. Це - офіційний рік народження сучасної Канадської держави.

Влада церкви

Інший важливий наслідок Повстання Патріотів - домінування католицької церкви у всіх сферах життя. Між церквою та Британською Імперією виник свого роду симбіоз: церква тримала народ у покорі, унеможливлюючи революції та повстання; натомість, вона отримувала повний карт-бланш у внутрішніх справах франкоканадського народу.

Церква була зацікавлена у збережені франкоканадського етносу. У разі асиміляції, народ ризикував втратити й католицьку віру: англійці були протестантами. Виникла проста, але ефективна формула: "Віра - охоронниця мови, мова - охоронниця віри". Поки франкоканадці залишалися собою - зберігали французьку мову і традиції - їх майже неможливо було обернути у протестантизм. Цілком під впливом церкви, квебекське суспільство було традиційним, переважно сільським, не дуже освіченим і майже зовсім закритим для чужинців. Свого роду ізоляціонізм.

Церква дбала про збільшення кількості парафіян. Вона свідомо і енергійно сприяла збільшенню народжуваності. Кожна заміжня квебекська жінка мала народити не менш від 10 дітей (бажано - більше). А якщо чергова вагітність була небезпечною для здоров'я - що ж, тим гірше для здоров'я. Якщо у якісь сім'ї було менше дітей, ніж треба, священики викликали батьків на бесіду і погрожували не дати благословення, що, фактично, дорівнювало соціальній ізоляції.

Не дивно, що наслідком такої політики став демографічний вибух. Його назвали "реванш колисок" ("revanche des berceaux").

(c) Євген Лакiнський

Нова Франція (1534 - 1763)

Нова Франція (1534 - 1763)
Мало хто тепер пам'ятає, що колись не тільки Квебек, а й весь схід сучасної Канади належав Франції. Що французькою вважався не тільки Новий Орлеан, а й вся ріка Міссісіпі. Що на місці Торонто стояв французький форт Руайє, а Детройт - колишня французька фортеця Детруа (Détroit, пишеться так само, тільки вимовляється інакше). І хто тепер пригадає, що індіанські назви Chicago і Michigan записані у французькій транскрипції - "Шикаґо" і "Мішиґан" - і лише значно пізніше їх почали читати як "Чикаґо" та "Мічиґан"? Прикордонне американське озеро ще й далі зветься Шамплен, промислове онтарійськоге місто - Со-Сент-Марі (Sault Sainte Marie), а у англомовній провінції Нова Шотландія - Мис Бретон (Cape Breton). Та й острів Принца Едварда звався колись Сен-Жан...




Початок

У 1534 році до берегів сучасної Канади підходять кораблі Жака Картьє (Jacques Cartier). Картьє відкриває ріку, яку назває Сен-Лоран (Святого Лаврентія). Індіанці навчають його слову "кепак" - місце, де ріка звужується. Пізніше цим словом назвуть місто, а потім - і цілу провінцію, яка одного дня, можливо, стане країною. Квебек...

Острів, що знаходиться біля "місця-де-ріка-звужується"  Картьє Орлеан, на честь принця Орлеанського. А острів, що знаходиться на сто кілометрів західніше від "кепаку" - Королевською Горою (старою французькою це писалося "Mont réal"). В центрі того острова і справді була невисока гора (втім, вона й тепер там). А під горою стояло ірокезьке село Ошлага (Hochelaga). Слово "село" ірокезькою мовою - "каната". Індіанці запросили Картьє відвідати "канату", а він вирішив. що це назва країни. Так на мапі світу з'явилася Канада.

Картьє не був першим європейцєм у цих краях. Ще до нього, до берегів сучасної Канади ходили кораблі баскських рибалок. А ще раніше Північну Америку відкрили вікінги. Проте, це не завадило мореплавцю проголосити нові території власністю французького короля.

Карть. привіз до Франції першик квебекських туристів - двох синів індіанського вождя Доннакона (тепер на честь Доннакони названо містечко біля Квебеку). А ще - гарні блискучі камінці, які він вважав діамантами. Виявилися, що це - не тільки не діаманти, а й взагалі не коштовності. Тоді у Франції з'явився новий вислів: "Faux comme diamants du Canada" ("Фальшиве, як канадські діаманти"). 

Перші спроби колонізації - у 1541 році - закінчилися трагічно. Під час зими значна частина колоністів (коло 60) загинула від хвороб та у сутичках з індіанцями. Решта повернулася до Франції.

Народження країни

 Наступну спробу колонізації здійснено у 1604 році. У цьому році Самюель де Шамплен (Samuel de Champlain) заснував місто Порт-Рояль (тепер - Аннаполіс у Новій Шотландії). Це був початок акадійської нації

У 1608 році засновано місто Квебек - у тому самому місці, де Сен-Лоран звужується настільки, що видко протилежний беріг. Квебек став столицею Нової Франції.

Шамплен мріяв перетворити колонію на справжню країну. Проте "спонсори проекту" цікавилися, переважно, коштовними хутрами, на які багатий був новий світ, та цінними породами риби, що жили біля канадських берігів. У католицькій Європі по п'ятницях неможна було їсти м'яса, тому смачна і пожитна риба була у ціні.

Шамплен відразу ж подружився з гуронами. Гурони у той час вели війну з ірокезами. Війна була жорстокою, на виживання. На переможених чекали не репарації і не полон, а  справжній геноцид. Самюель вступився за нових друзів - і нажив собі ворога. Собі і всій Новій Франції. Гуронів все одно перемогли і перерізали. Числені біженці оселилися на територіях, що контролювали французи. Багато хто з них прийняв християнство та вивчив французьку. Дехто навіть повністю асимілювався. Деякі вчені вважають, що сьогодні майже 80% квебекуа мають хоч трохи індіанської крові.

Ірокези не забули про спробу французів вступитися за гуронів. Франко-ірокезькі тривали аж до 1701 року. З перемінним успіхом. Одного разу ірокезам навіть вдалося захопити місто Квебек. Французи ж нічого не могли вдіяти: дізнавшись про наближення армії, індіанці ховалися у лісі і знайти їх було майже неможливо. Тому більшість європейських експедицій закінчувалося спаленням порожніх сел та полей кукурудзи (у вільний від війн час ірокези займалися землеробством).

У 1701 році з індіанцями було укладено Великий монреальський мир. З тих пір ірокези стали вірними союзниками французів. Разом вони потім воювали з англійцями.

Експансія

Французи будують нові поселення. Переважно, військові форти, щоб захищатися від індіанців. З'являються також хутори, села і міста. 

18 травня 1642 року група новоприбулих з Франції священиків, монахів та колоністів засновує Віль Марі (Ville-Marie) який потім стає Монреалем. Керує експедицією Поль Шомеді де Мезоньовь (Paul Chomedey de Maisonneuve), який й стає першим мером міста. Віль Марі засновано завдяти Товариству Божої Матері Монреальської (Société Notre-Dame de Montréal). Мета в поселенців - найблагородніша: створити зразкове християнське поселення-місію, обратити індіанців у католицтво і прилучити їх до європейської культури і засобу життя. 

Але утопії не сталося: перші роки свого існування нове місто мало постійно відбиватися від ірокезів. Проте врешті-решт війни стихли, а багатьох індіанців таки обратили у християнство. Саме у Монреалі жила перша ірокезька Свята. 

"Старі" колоністи з міста Квебек вважали створення Віль Марі "авантюрою" і назвали його засновників "монреалістами". Слід зазначити, що певний конфлікт між Монреалем та містом Квебек зберігся до цього часу. Міста змагаються поміж собою: Монреаль виграє, а Квебек заздрить.

В 1673 році канадець Луї Жольє (Louis Jolliet) і французький єзуїт Жак Маркет (Jacques Marquette) відкривають Міссісіпі, Міссурі та Огайо. Незабаром весь басейн цих рік стає французькою колонією. Країну називають Луїзианою, на честь короля Луї XIV. На півдні Луїзиани, біля Мексиканської затоки, з'являється місто Новий Орлеан.

У преріях на заході від Великих Озер також з'явилися поселення французів. Поселенці - переважно, чоловіки - одружувалися з індіанками. Так з'явився новий народ - метиси. Метиси розмовляли французькою, сповідували католицтво та полювали на бізонів. Значно пізніше, у ХІХ столітті, вже після створення Канадської Конфедерації, метиси - під керівництвом адваката Луї Ріеля - спробували утворити власний уряд і увійти до Канади на правах провінції. Але Оттавський уряд надіслав війська, і передав владу британським колоністам. 

Окремі місіонери, торговці та авантюристи доходили майже до Тихого океану. 

Кінець

Французькі володіння у Північній Америці у багато разів перевищували британські. Надаль, Франція так і не змогла заселити більшість територій. Англійська Америка нараховувала півтора мільйони мешканців, а французька... коло 70 тисяч. З них 60 тисяч жило на березі ріки Сен-Лоран (сучасномий Квебек). Було ще коло 10 тисяч акадійців, що жили на березі Атлантичного Океану. 

Крок за кроком, Англія відбирала землю у Франції. У 1713 році Франція позбавляється Нової Землі (Terre-Neuve) - сучасного Ньюфаундленда - та берегів Гудзонової Затоки. До того, доводиться залишити Акаді (сучасна Нова Шотландія). Акадійці не хочуть присягати британському королю, тому у 1755 році їх депортують. Під час депортації, частина акадійців гине. Їм дозволять повернутися тільки після падіння Нової Франції. Та й тоді, їм доведеться жити маленькими ізольованими групами і боротися проти асиміляції.

У 1756 році починається Семирічна війна. Бойові дії розгортаються не тільки у Європі, а й у Індії та Америці. Під керівництвом генерала Монкальма, Нова Франція веде війну з британцями. На початку військова вдача - на боці французької армії та канадської міліції. Проте сили не є рівні. У 1759 році британські війська під керівництвом генерала Вольфа беруть місто Квебек. У битві на Полях Абраама (Pleins d'Abraham) гинуть обидва головнокомандуючі - Монкальм і Вольф. Але перемога - за англійцями. 13 вересня 1959 року вони займають столицю Нової Франції.

Вже за кілька місяців, у 1760 році загін шевальє де Леві (Lévis) розбиває англійців у битві при Сент-Фуа (Sainte-Foy), коло Квебеку. У свою чергу, французи починають осаду міста. Вони чекають на допомогу з Франції, яка не приходить. Натомість, приходять британські кораблі. Доля війни вирішена. 8 вересня 1760 британці без бою беруть Монреаль.

У 1763 році, за Паризькою мирною угодою Канада переходить до британських володінь. Коли французькому королеві Луї XV запропонували повернути Канаду у обмін на кілька островів у Карибському морі, він відмовився. Вольтер теж не бачив ніякого сенсу битися за цю далеку холодну країну. Він казав: "On plaint ce pauvre genre humain qui s'égorge dans notre continent à propos de quelques arpents de glace en Canada" (Шкода людей, які ріжуть один одного заради кількох арпанів криги у Канаді). Він забув, що ці "кілька арпанів криги" стали Батьківщиною для багатьох тисяч людей

Зникла Нова Франція, але залишився її народ.

(c) Євген Лакiнський

Bonjour! Доброго дня!


Ce blogue réunit des articles sur le Québec et la francophone nord-américaine rédigés en ukrainien. Ukraine, un pays de l'Europe centrale, fait face à de nombreux défis linguistiques, culturels et identitaires, dont certains se ressemblent à ceux rencontrés par le Québec. Il est donc dommage que le Québec reste relativement méconnu de la grande majorité des Ukrainiens. Le but de ce blogue est de combler cette lacune.

Цей блоґ присвячено історії і сьогоденню Квебеку і франкомовної Північної Америки.

Коли восени 2000 року я сідав до літака у Борисполі, то мав досить відносну уяву про край, куди їду. Інформації про Квебек було мало. Скласти з них цілісну картину було важко.

Звісно, усе виявилося зовсім не таким, як здавалося з України.
  • Збирався до « країни вічної зими », а вересневий Монреаль плавився від спеки.
  • Чекав побачити « кам'яне місто хмарочосів ». Натомість, Монреаль здався тихим містечком, з безкінечними зеленими кварталами дво- і триповерхівок.
  • Чекав побачити « двомовний народ ». Знайшов « дві самотності », що живуть ледь не у паралельних вимірах.
  • Чекав, що, як в Україні, «до кожного села ходить маршрутка». Виявилося, що поза Монреалем без машини пересуватися, м'яко кажучи, важко.
  • Чекав побачити « країну іммігрантів ». Потрапив до етнічної нації.
Тепер смішно з тодішньої наївності.

За роки життя у Квебеку, я багато дізнався про цей край. Жив у кількох містах, вчився у кількох університетах, працював у Національній Асамблеї (парламенті) Квебеку і на монреальському складі, у біоінформатичній лабораторії серед лісів Естрі і у Міністерстві оборони Канади, у Оттаві (живучи у Ґатіно). На практиці вивчав мову, культуру і менталітет квебекського народу. Іммігрант взагалі вчиться щодня. І ніколи не досягає ідеалу. Якщо хтось після двох років у чужій країні каже, ніби «знає її» - не вірте: тут і 50 років замало.

Вивчив історію цього народу, полюбив його фільми і пісні, його класичну літературу. Шкода, що в Україні так мало знають про Квебек. Тут є чому повчитися.